Польські політичні кола дуже болісно сприймають той факт, що Україна мимохідь позбавила їхню державу статусу головного форпосту. Це зміщення відбулося не через маніпуляції з минулим, а в реальному часі. У таку трансформацію важко повірити. Раніше ліберальний польський політик Рафал Тшасковський пророкував сусідній країні лише роль буферної зони. Натомість українська держава перетворилася на справжню цитадель західного світу. Героїчний опір українців агресору, який має колосальну перевагу, триває вже понад чотири роки. Чіткі удари вглиб Російської Федерації руйнують давні упередження. Світ щиро захоплюється цією боротьбою. Україна здобула надійне партнерство з Німеччиною, яка для Польщі стала зловісним жупелом. Київ має солідарність держав Північної та Західної Європи, а також теплі відносини з Великою Британією. Всього цього можна було б уникнути. Проте Варшава після проявів безпрецедентної солідарності почала повчати Київ, погрожуючи заблокувати вступ до ЄС. Але дана тема вимагає окремого аналізу.
Сучасне українсько-польське протистояння на полі пам’яті чітко підсвічує небезпеку інструменталізованої історії. Минуле перетворилося на важіль для внутрішніх політичних змагань та зовнішнього тиску. Цей конфлікт має глибокі корені. Нащадки еліти колишньої Речі Посполитої розпочали це суперництво, копіюючи ізраїльський досвід. За прикладом єврейського «Яд ва-Шем» з’явилися Інститути національної пам’яті у Польщі та Україні. Метою став запуск змагання за право називатися «ексклюзивної жертвою». Таке визнання «виняткових страждань» дає нації моральні преференції та правові підстави виступати суддею для свого кривдника. Цей привілейований статус мав гарантувати монополію на покарання чи прощення. Він позбавляв опонентів шансу уникнути відповідальності через специфічне законодавство. Поляки зробили акцент на невідворотності відплати за Волинську різанину. Українці натомість канонізували тему Голодомору. Обидві практики копіювали модель Голокосту – загальновизнаного геноциду євреїв.
Варшава вирішила вести діалог з позиції «ексклюзивної жертви». Польська сторона намагалася впровадити принципи відповідальності, аналогічні стосункам євреїв та німців після Другої світової війни. Такий підхід заздалегідь загнав міждержавні переговори у глухий кут. Українське суспільство мало власні вагомі причини вважати себе постраждалою стороною.
Законодавчі війни та фіаско сакралізації минулого
Бажання коригувати політику за допомогою маніпуляцій минулим підштовхнуло Сейм РП до спроби зробити свою державу «непомильною». Польські законодавці вирішили криміналізувати критику дій країни під час Другої світової війни. Одночасно Український інститут національної пам’яті пролобіював ухвалення «історичних законів» Верховною Радою у 2015 році. Ці кроки завдали серйозної шкоди обом державам. Міжнародна спільнота жорстко розкритикувала як «новелізацію» закону про польський ІПН від 2018 року, так і українське карне покарання за критику офіційного переліку героїв. Під тиском США та Ізраїлю Варшава капітулювала. Союзники побачили в діях Сейму цензуру та викривлення правди про Голокост. У червні 2018 року, за кілька місяців після ухвалення, польський парламент поспішно скасував кримінальну відповідальність за звинувачення поляків у нацистських злочинах. Керівники урядів Польщі та Ізраїлю підписали спільну декларацію задля врегулювання кризи.
Вектор щодо ОУН та УПА розвивався інакше. Тривалі юридичні суперечки завершилися рішенням Конституційного суду Польщі. Судді визнали неконституційними розмиті формулювання про «українських націоналістів» та «Східну Малопольщу». Ці терміни створювали правову непевність.
Попри це, польські лідери регулярно поверталися до ідеї криміналізації «бандеризму». Восени 2025 року діючий президент Польщі Кароль Навроцький подав до парламенту законопроєкт про прирівняння ідеології ОУН-УПА до нацизму та комунізму. За її пропаганду пропонували ув’язнювати. Проте Сейм Польщі провалив цю президентську ініціативу у листопаді 2025 року. Пряма кримінальна відповідальність за український націоналізм знову не знайшла підтримки у депутатів.
Зазначена тенденція суттєво посилила внутрішню напругу. Прем’єр Дональд Туск констатував небезпечне зростання «хвилі ненависті» в країні. Радикалізація суспільства подекуди доходить до відкритої ксенофобії, расизму та закликів заборонити «інородцям» обіймати державні посади. Такі ксенофобські гасла виголошують депутати Сейму. Ці ідеї активно тиражують представники проросійської партії «Конфедерація» та опозиційної ПіС.
Варшава фактично програла Ізраїлю історичне змагання за статус головного мученика. Це породило у польських еліт гострий ресентимент і змусило їх шукати слабшого опонента. Головним об’єктом для виміщення образ стала Україна. Країна наразі перебуває у надзвичайно вразливому стані через війну з Росією. Вона захищає власне існування і одночасно виступає щитом для самої Польщі, як би кволо це не сприймали у Варшаві. Тому претензії польської сторони щодо історичної пам’яті виглядають для українців лише надуманими причіпками, викликаними внутрішніми сварками польських політиків.
Польсько-польська війна та ігнорування українського болю
Польський соціум уже тривалий час розколотий навпіл. У країні триває запекла внутрішня боротьба, де у гонитві за голосами виборців політики легітимізують риторику ворожнечі на рівні державної доктрини. Польські інтелектуали висловлюють незадоволення тим, що українське суспільство не розділяє політичні табори всередині Польщі. Вони закидають українцям нерозуміння внутрішніх польських складнощів. Мовляв, їхній президент орієнтується на Америку Дональда Трампа, націоналісти готові вивести країну з ЄС, а Київ своєю непоступливістю лише підігрує українофобам. Проте польські аналітики не замислюються, що така позиція викликає обурення в Україні. Чи аналізують у Варшаві еволюцію української історичної політики від Кучми та Ющенка до Порошенка і Зеленського? Політика президента Володимира Зеленського трансформувалася радикально: від повної байдужості до максимальної мобілізації нації в умовах тотальної війни.
Поляки не хочуть усвідомити просту річ. Їхні фантомні болі через події 80-річної давнини неспівмірні з трагедією українців у нинішній кривавій війні, якій не видно кінця. На якій підставі Варшава вирішила стати єдиним мірилом істини для минулого та майбутнього? Це право польські еліти привласнили самостійно. Постає закономірне питання: а судді хто?
Історики при владі та природа заздрощів до сусідів
Про домінування теми минулого у польському просторі свідчить фах керівників республіки. Цей парадокс є ознакою прагнення виграти колишні програні битви на папері. Колишній прем’єр Матеуш Моравецький і теперішній глава уряду Дональд Туск за освітою історики. Ба більше, нинішній президент Кароль Навроцький раніше очолював Інститут національної пам’яті. Його прихід на найвищу посаду чітко сигналізував, що історія стане ключовим полем битви. Керівник Польщі Навроцький від самого початку прагнув конкурувати з президентом Зеленським у вимірі «героїзму» народів. У діях Варшави чітко проглядається заздрість. Польський історичний міф змальовує країну величною, жертовною, республіканською та імперською водночас. Це успішна держава з потужною економікою. Україну ж у цій концепції завжди намагалися подати як щось другорядне чи факультативне, як зручне тло для підкреслення польського мучеництва. Тут помітне традиційне ставлення до колишньої нації селян, яка раптом почала вимагати визнання своєї повної рівноправності.
Шалена гольова перестрілка. Київське «Динамо» вирвало перемогу у «Кривбасу» з рахунком 6:5 – одинадцять м’ячів за матч стали головною сенсацією туру. Це сталося в неділю в Кривому Розі.
П. С.: Це перша частина аналізу причин сучасного польсько-українського розколу. У наступній публікації читачі дізнаються, як помилки попередників Зеленського зашкодили двостороннім відносинам. Ми розберемо, чому Варшаві було вигідно тримати Володимира В’ятровича як зручного спаринг-партнера і видавати стару лінію часів Порошенка за нинішню позицію Києва. Читайте незабаром про причини зміни курсу Володимира Зеленського, про нове наповнення старих гасел під час війни, а також про російську підміну гуманістичного принципу «Ніколи знову» на мілітаристське «Можемо повторіть». Також ми проаналізуємо, яке місце займе Польща на міжнародній арені, якщо у Варшаві переможуть сили, для яких війна проти Росії є «чужою».
Залишити коментар