Світ стрімко змінюється. На зміну старим геополітичним правилам приходить ера жорстких васальних залежностей та прагматичних трансакційних угод між ключовими гравцями. Сучасні контури міжнародних відносин тепер повністю визначаються глобальним протистоянням Сполучених Штатів Америки з Китаєм та його коаліцією. До цієї осі Пекіна сьогодні відверто відносять Російську Федерацію, Північну Корею та Іран. Наївні спроби грати в класичну Realpolitik за відсутності реальних ресурсів можуть легко залишити країну біля розбитого корита.
Економічний прагматизм диктує умови. Якщо нафтова індустрія Ірану не перейде під контроль Дональда Трампа, її буде масштабно пошкоджено або повністю знищено заради стримування КНР. Наразі у світі вже запускаються альтернативні логістичні шляхи транспортування палива. Стрибок цін на сировину найменше зачепить Вашингтон, адже держава сама є активним експортером вуглеводнів. Країнам Близького Сходу та іншим споживачам доведеться шукати нові безпекові формати, чітко обираючи сторону між Америкою та Китаєм. Показовим прикладом наслідків такого балансування незабаром стане французький лідер Емманюель Макрон.
Старі союзи втрачають вагу. Криза капітально зачепила не лише Захід, а й проросійський табір ОДКБ, де фундаментальні умови безпеки змінилися остаточно. Нещодавні переговори Путіна з Пашиняном продемонстрували, що Москва більше не здатна одноосібно контролювати Південний Кавказ. Тепер головним гарантом стабільності в цьому регіоні виступає Америка, що робить кремлівську структуру абсолютно неактуальною. Вірменія залишатиметься в організації лише доти, доки триватимуть поставки пільгового російського газу. Втім, цей блок ще може деякий час захищати лояльні до Кремля авторитарні режими в Центральній Азії.
Це логічний фінал розвитку. На початку Холодної війни Північноатлантичний альянс створювався для протидії єдиному екзистенційному ворогу американців – Радянському Союзу. Вашингтону була необхідна військова присутність у Західній Європі, а самі європейські країни озброювалися під суворим наглядом США. Навіть Європейський Союз спочатку формувався не як зона комфорту, а як інструмент запобігання війнам через спільне виробництво сталі та вугілля. Після перемоги над СРСР оборонний блок розширився, але фактично втратив первісну місію і перетворився на елітний клуб.
Пріоритети Білого дому змінилися. Зараз головним опонентом Америки є Пекін, інтереси якого лежать далеко за межами традиційної зони відповідальності Північної Атлантики. З колишнього протистояння з росіянами актуальним залишається хіба що ядерне стримування, яке змістило географічний фокус США на стратегічний контроль Арктики.
Нові загрози очевидні. Для Вашингтона набагато важливішими стали стабільність у Західній Півкулі, боротьба з екстремізмом, припинення наркотрафіку та захист промислового хабу в Східній Азії. Крім того, США зосереджені на відбитті постійних хакерських атак з боку Китаю, Росії та КНДР. Ці виклики майже не зачіпають європейських союзників.
Розкол став очевидним нещодавно. Під час військових дій США та Ізраїлю проти Ірану Європа зайняла відсторонену позицію, тоді як Трамп лютував і вимагав союзницького втручання. Така поведінка європейців дзеркально відображає підходи Вашингтона до війни в Україні. Члени Альянсу опинилися перед жорстким вибором: реформувати неефективну систему або повністю відмовитися від неї за принципом ковбойської мудрості про здохлого коня. Трамп прагматично відмовився приймати Україну в блок, оскільки цей крок можна вигідно використати в перемовинах із Кремлем.
Захід діяв дуже цинічно. Свого часу обіцянки Джо Байдена захищати кожен дюйм території НАТО стали чітким сигналом для Москви, що за межі Альянсу ніхто не піде. Головною метою Білого дому було уникнення ескалації та утримання внутрішніх цін на бензин напередодні американських виборів. Тодішня стратегія лідерів цивілізованого світу полягала в готовності пожертвувати будь-яким незахищеним партнером задля збереження власного обличчя. Лише непомірні апетити Росії, яка переоцінила власні сили і недооцінила опонентів, зруйнували цей план здачі територій.
Мемуари лідерів підтверджують це. Нещодавні спогади екс-керівника НАТО Єнса Столтенберга про кулуарні діалоги з РФ та готовність залишити східний фланг без захисту викликали обурення в Україні. Ці пасажі нагадали українцям аналогічні мемуари колишньої німецької канцлерки Ангели Меркель. Обидва лідери довели, що міжнародна політика буває несправедливою.
Емоції не допомагають. Історія повторюється для нашої країни за найгіршим сценарієм, а українське суспільство продовжує емоційно реагувати на ці виклики. Свого часу критика з боку діяча Краснова, який назвав Альянс паперовим тигром, так і не була належним чином переосмислена. Державам Балтії відверто пощастило, що Москва хотіла більшого, інакше війська союзників відійшли б на позиції 1997 року.
Україна втратила золотий час. Поки вітчизняні еліти займалися власним збагаченням, країна повністю профукала сприятливий період закінчення Холодної війни. Натомість балтійські республіки зуміли врятуватися і вчасно сховатися під парасолькою безпекового союзу. Зараз оборонний вакуум заповнюватиметься новими дієвими моделями регіональної співпраці. Сама ж Організація Північноатлантичного договору продовжить формально існувати на кшталт ООН. Вона функціонуватиме паралельно з об’єднанням БРІКС та геополітичними тарифними комбінаціями Дональда Трампа. У цьому новому світі ідеалістичні борці за демократію часто першими йдуть на компроміси з автократами, тоді як прагматичні лідери орієнтуються на захист цивілізаційних цінностей.
Залишити коментар