Славнозвісна Вавилонська вежа слугує чудовою алегорією для сучасності, демонструючи, що жодні технологічні прориви, шалені амбіції чи чітка організація не гарантують успіху за умови повного провалу комунікації. Сьогодні, коли технічних перешкод для перекладу слів фактично не існує, людство зіткнулося із колосальним розривом у трактуванні фундаментальних понять, термінів та смислів. Завдяки новітнім технологіям світові лідери говорять часто. Проте за цим ховається принципова неможливість дійти згоди, яка виходить далеко за межі звичного переконання, що у кожного є власна правда.
Яскравим підтвердженням цієї кризи став фінал військових дій в Ірані, де переможцями оголосили себе абсолютно всі сторони конфлікту. Сполучені Штати звітують про успішні бомбардування, Ізраїль заявляє про ліквідацію небезпеки, Іран транслює світові власну непохитність, а Пекін хитро посміхається, адже китайські танкери в Ормузькій протоці дивним чином уникають вибухів. Кожен гравець прагне диктувати умови з позиції сили. Схожий сценарій, вочевидь, супроводжуватиме і завершення російсько-української війни, під яку Вашингтон наразі шукає специфічну формулу – дати Москві відчуття тріумфу, а Київ вберегти від відчуття програшу. На етапі припинення гарячої фази така «полі-шизофренія» є обов’язковим елементом для заморожування бойових дій. Трагедія в тому, що саме вона провокує майбутні війни.
Справжню майстерність у викривленні реальності демонструє Російська Федерація. Потрібно мати неабиякий хист, щоб вигадати терміни «денацифікація» та «демілітаризація» щодо України зразка 2022 року. Черговим ребусом для майбутніх поколінь став їхній новий винахід – так звані «першопричини конфлікту». У діалозі з НАТО ніхто не здатен збагнути претензії Кремля щодо «наближення до кордонів», особливо після вступу Фінляндії до Альянсу. Що насправді означають гасла про «православних», «братній народ» чи захист «російськомовного населення», і які висновки з цього робити? Цей туман дозволяє Москві адаптувати перемогу під будь-який фінал, навіть двічі здолавши самих себе – адже якщо «українці – це росіяни», то успіх Києва став би тріумфом російського народу. Наразі Кремль активно спекулює формулюванням «дух Анкориджа». Що думають про це у США – невідомо. На тлі регулярного продукування нових багатозначних мовних конструкцій дискусії про «багатополярність», заради якої Путін знищив стільки життів, остаточно втратили сенс.
Ми довго вірили, що Вашингтон зобов’язаний боротися за демократію.
Проте реальність принесла розчарування: спочатку пролунала розмита теза Джо Байдена «стоятимемо стільки, скільки потрібно», а згодом віцепрезидент Венс звів криваву трагедію до «розбіжностей у кілька квадратних кілометрів». Подальші апеляції марні. Свободу неможливо виміряти площею.
Аналогічним розчаруванням завершилася віра в те, що єдиною перепоною на шляху до Євросоюзу для України є тотальна корупція. Прем’єри Віктор Орбан та Роберт Фіцо швидко розвіяли ці ілюзії, довівши, що самим лише внутрішнім самовдосконаленням європейські двері не відчинити. Зрештою, адаптація законодавства, прозорість, боротьба з хабарництвом та розвиток громадського сектору виявилися лише процесом, а не кінцевою метою. Це шлях самурая. Проте євробюрократи не просто цинічно обманювали Київ. Політики ЄС самі загіпнотизували себе гаслами про «зелений перехід», «консенсус» та «інклюзивність», поки в реальному житті процвітали корупція, расизм і ресентимент. Через ці шпарини в затишну Європу спочатку пролізли росіяни, а тепер агресивно залітають американські нові праві. Останні мають кардинально інше бачення таких понять як «воля народу», «ЄС» чи «демократія».
Жертвами власної наївності стали не лише українці. Важко спостерігати за діями адміністрації Дональда Трампа щодо європейського крила НАТО та безпорадністю самих європейців, які намагаються заговорити загрозу заявами про «швидкі темпи фази консультацій». Процедури та консенсус стали для Брюсселя тим самим, чим «дух Анкориджа» є для Москви. Це звучить солідно. Проте ніхто не знає, як це може допомогти в реальності.
Головне протиріччя Альянсу криється в читанні його визначення: європейці бачать слово «оборонний», а Трамп наголошує на слові «союз». Для Європи американські дії в Ірані – це вторгнення, тоді як США впевнені, що захищаються від майбутнього ядерного удару (що сильно нагадує поведінку ще однієї держави). Трамп висуває жорсткі ультиматуми, які Брюссель сприймає як відкриті погрози. Зрештою, Білий дім бачить у європейцях клієнтів, а не рівноправних партнерів. Європа ж продовжує наполягати на союзі. Що відбудеться, коли до керівництва США прийде «покоління Венса», для якого нинішні уявлення про Європу взагалі не матимуть жодного значення?
Найпарадоксальніше те, що переписування змісту цінностей та мови відбувається не після завершення подій, а в живому ефірі. Схоже, концепція «культурної гегемонії» Антоніо Грамші припала до душі не ідеологічним наступникам, а його запеклим ворогам. Тепер кожен лідер перетворився на творця власної «метаполітики», підлаштовуючи терміни під особисті інтереси. Як наслідок, замість глобальної інтелектуальної реформи світ отримав хаос із політиків, кожен з яких просуває «власний дискурс». Слухати їх окремо – доволі цікаво. Об’єднати це в цілісну картину – неможливо.
Попереду на світ чекає ще одне випробування, коли Сі Цзіньпін почне на практиці реалізовувати заяви про те, що Китай є неподільним і ліквідує будь-які спроби незалежності Тайваню. Кількість сценаріїв тут безмежна. Тим паче на тлі нещодавнього візиту лідерки тайванської опозиційної партії «Гоміньдан» до Пекіна та її цілком милих перемовин із китайським лідером.
Залишити коментар