Перебудова світової архітектури безпеки стрімко прискорилася після повернення Дональда Трампа до Білого дому та початку повномасштабного російського вторгнення. Спочатку заяви американського президента сприймалися багатьма як ексцентричні фантазії, проте ефект від його дій тепер став незаперечним фактом. Вашингтон посилює стратегічне протистояння з Китаєм, повністю контролює Західну Півкулю та вимагає жорсткої дисципліни від союзників по НАТО на основі принципу “Америка передусім”. Попереду на Альянс може чекати покарання держав, які США вважають саботажниками, а також повний перегляд оборонних зобов’язань. Тоді критеріями підтримки стануть виключно прагматичний інтерес і цивілізаційна близькість замість колишнього захисту демократії.
Світові лідери вже почали діяти на випередження, формуючи нові стратегічні та ситуативні коаліції по всій планеті. Руйнація іранської “осі спротиву” зусиллями США та Ізраїлю створила умови для арабо-ізраїльського зближення і запустила інші несподівані комбінації. Зокрема, активізувалася вісь Пакистану та Саудівської Аравії, а також посилилися амбіції Туреччини, яка просуває “Великий Туран” і нещодавно встановила контроль над Сирією.
На тлі глобальних змін новий очільник угорського уряду Петер Мадяр висунув власну резонансну ініціативу – створення “австро-угорського аналогу Бенілюксу”. Цей проект передбачає злиття Вишеградської четвірки (Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина) та Славковського формату (Австрія, Чехія, Словаччина). Будапешт прагне об’єднати ці країни не лише економічно, а й на базі спадщини Габсбурзької монархії, жорсткого ставлення до міграції та особливого бачення енергетики.
У фокусі нової концепції Будапешта лежить “спільна історія” часів колишньої імперії, яку Мадяр назвав колись єдиною країною з ключовим партнером – Австрією. Новий прем’єр відкрито декларує намір посилити двосторонні зв’язки з Віднем через культурні та історичні чинники. Проте для інших сусідів спогади про цей період є значно менш приємними, що вказує на претензії Угорщини на лідерство. До того ж історичне підґрунтя є специфічною основою для прагматизму, і досвід України доводить, що подібні союзи рідко завершуються добром.
Жорстка антимігрантська риторика Мадяра доводить, що Угорщина не планує ліберальних розворотів і прагне закріпити свій статус консервативного центру Європи. Тема імміграції залишається ключем до сучасного європейського консерватизму та сигналом для адміністрації Трампа про надійність Будапешта. Харизматичний угорський лідер здатний створити для Брюсселя значно більші проблеми, ніж його попередник Віктор Орбан.
Під “економічним прагматизмом” та енергетичною безпекою у регіоні традиційно ховається бажання споживати російські енергоносії та зберегти роботу нафтопроводу “Дружба”. Сюди ж входить прагнення австрійських банкірів домовитися з Москвою і категорична відмова приймати Україну до ЄС через небажання ділитися німецькими грошима.
Перші закордонні візити Мадяра заплановані до Відня та Варшави, хоча відносини з поляками через їхнє розуміння загрози РФ залишаються під питанням. Варшава більше не називає себе адвокатом Києва, але наразі невідомо, з ким угорський прем’єр шукатиме спільну мову – з Туском чи консерватором Навроцьким. Головні ж виклики чекають на Будапешт у Брюсселі через 18 млрд євро заморожених європейських активів, 16 млрд євро оборонних позик та щоденний штраф у 1 млн євро за порушення міграційних правил ЄС.
Європейський Схід не виявляє особливого інтересу до пропозицій Мадяра, оскільки тут вистачає власних ідей від концепції “Україна – Північна Європа” до проекту “Міжмор’я”. Угорський план чомусь повністю ігнорує Румунію, яка має ще тіснішу спільну історію з угорцями, але разом із Польщею чітко орієнтується на США. Зараз регіон хвилює не прагматизм, а власна оборона та ризик нападу Росії, загрозу від якої польський прем’єр Дональд Туск вимірює місяцями. Через сумніви у дієвості 5-ї статті Статуту НАТО за президентства Трампа Варшава навіть декларує готовність розмістити французьку ядерну зброю. Водночас Естонія закликає Володимира Зеленського не перебільшувати небезпеку, оскільки для талліннського уряду сумніви в Альянсі означали б неминучу окупацію.
Україна зараз найбільше зацікавлена у створенні надійної системи безпеки, оскільки перспективи членства в НАТО та оборонні компоненти ЄС залишаються невизначеними. Через це Володимир Зеленський запропонував залучити до європейської безпеки потужних гравців – Велику Британію, Норвегію, Туреччину та Україну, паралельно розвиваючи співпрацю з Близьким Сходом, Південним Кавказом і Перською затокою. Стара Європа у відповідь заговорила про автономію, а німецький канцлер Фрідріх Мерц закликав створити найсильнішу армію на континенті під відповідальність Берліна. Проте проросійські симпатії в Європі, підтверджені виборами в Болгарії, та заяви Лаврова про війну з ЄС роблять майбутнє тривожним.
Уся Європа наразі демонструє єдність лише в одному – небажанні приймати Україну до ЄС авансом за воєнні заслуги. Це логічно для економічного блоку, який вимагає глибоких трансформацій, проте мотивація відмови у держав різна. Східний фланг бачить у Києві прямого конкурента, тому ідея нової Австро-Угорщини може стати для нас небезпечною пасткою, попри романтичні спогади про “бабцю Австрію”.
Натомість значно раціональніше сподіватися на успіх Дональда Трампа, який системно атакує світову “Вісь зла” у складі КНР, РФ, КНДР та Ірану. Американський лідер уже суттєво послабив Венесуелу, Сирію та іранських проксі, хоча попереду залишається багато роботи. Головне завдання у цьому процесі – модернізувати Євросоюз, уникнувши його розпаду, та перемістити військові бази США ближче до російських кордонів, навіть якщо це стане формою покарання Німеччини та Іспанії за пасивність в Ормузькій протоці.
Залишити коментар